Владимир Бойко: “17 лет назад после застолья в политику отправился Юрий Луценко”

Ви будете сміятись, але 17 років тому після бурхливого застілля з приводу свого 36-річчя в публічну політику відправився тодішній помічник-консультант народного депутата Олександра Мороза Юрій Луценко.

Політично стурбовані громадини, розбурхані полум’яними промовами нинішнього генерального, прости господи, прокурора, 15 грудня 2000 року отаборились на Майдані Незалежності й розпочали акцію «Україна без Кучми». Втім, мітингували вони недовго. 9 березня 2001 року очолювані Луценком активісти УНА-УНСО спробували перешкодити президенту Кучмі та прем’єр-міністру Ющенку покласти квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку, після чого були затримані й відправлені за ґрати на підставі показів Юрія Віталійовича. Саме він у приміщенні СБУ впізнавав по кадрах оперативної відеозйомки учасників акції протесту й диктував слідчому Миколі Герасименку прізвища правопорушників.

На підставі показів Юрія Луценка активісти акції «Україна без Кучми» були засуджені й провели кілька років – хто 3, хто 5 – на «зоні». Ніхто з них, окрім Андрія Шкіля, політичної кар’єри так і не зробив – на відміну від провокатора, який у 2001 році здав їх СБУшникам і який тепер люб’язно ручкається з Леонідом Кучмою.

P.S.

Як не дивно, бурхливе обговорення спричинив мій попередній фейсбук-допис з викладенням, взагалі-то, загальновідомого факту з життя нинішнього генерального, прости господи, прокурора. А саме: у публічну політику Юрій Віталійович прийшов на хвилі акції «Україна без Кучми», розпочатої 15 грудня 2000 року після оприлюднення доказів причетності президента Леоніда Кучми до викрадення журналіста Георгія Гонгадзе, а народним депутатом він став значною мірою завдяки тому, що дав в СБУ покази на своїх соратників, які на підставі цих показів були засуджені до різних строків позбавлення волі.

Оскільки, як виявилось, народ у масі своїй вже не пам’ятає подій 16-річної давнини, нагадую подробиці.

9 березня 2001 року учасники акції «Україна без Кучми», одним з лідерів якої був Луценко, спробували перешкодити Кучмі покласти квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку. Після затримання кількох активістів колона демонстрантів пішла під будинок Міністерства внутрішніх справ вимагати звільнення соратників, також трапились сутички з підрозділом міліції «Беркут» під Адміністрацією Президента.

Затриманих довелось відпустити, але невдовзі міліція влаштувала облаву в Києві – затримувала всіх, хто розмовляв українською мовою або був вдягнутий у вишиванку. Наступного дня, після катування у райуправліннях міліції, майже всі затримані були відпущені, за ґратами залишились лише 19 осіб, яким згодом було пред’явлено обвинувачення на підставі показів Юрія Луценка: саме Юрій Віталійович, будучи допитаний як свідок слідчим СБУ Миколою Герасименком, провів упізнання «заколотників» по кадрах оперативної зйомки та назвав слідству їхні прізвища.

25 грудня 2002 року учасники акції «Україна без Кучми» були засуджені Голосіївським районним судом у складі суддів Воліка (головуючий), Федорчука та Валігури до різних строків позбавлення волі – від 2 до 5 років. Зокрема, Микола Карпюк, якого у березні 2014 року начальник київського обласного штабу «Правого Сектору» вивіз у Росію та здав ФСБ-шникам, був взятий під варту прямо в залі суду.

Уникнути вироку вдалось лише Андрію Шкілю завдяки двом тодішнім подругам Тетяні Чорновол (у минулому – прес-секретар УНА-УНСО) і Тетяні Монтян (адвокат, яка захищала обвинувачених і підсудних у справі «9 березня»). Завдяки їх ентузіазму ув’язнений Шкіль 31 березня 2002 року був обраний народним депутатом України по мажоритарному округу в Городоцькому районі Львівської області, керівником виборчого штабу була Чорновол, при цьому фінансовою основою виборчої кампанії стали її особисті 800 доларів.

Юрій Луценко, на показах якого трималось обвинувачення в «справі 9 березня», був допитаний судом в якості свідка. Але Юрій Віталійович, який на той момент вже став народним депутатом по списку Соцпартії, раптом заявив, що він відмовляться від своїх свідчень, які дав на стадії досудового слідства.

«У зв’язку з чим? – став з’ясовувати це питання суддя Іван Волік, – Може, Вас примушували давати покази, тиснули психологічно, застосовували недозволені методи? Може, Ви скаржились у прокуратуру на тортури з боку слідчого Герасименка?». Але оскільки покази на стадії досудового слідства Юрій Віталійович давав добровільно, суд у вироку зазначив, що не приймає заяву свідка Луценка про відмову від свідчень і вважає, що їх можна покласти в основу обвинувачення.

Так ось, у коментарі до мого допису, де я нагадав про цей факт з біографії Юрія Віталійовича, Ігор Мазур – один з тих, кого Луценко відправив на лаву підсудних по «справі 9 березня» – написав таке: «якщо чесно, то він лише впізнав на фото, а коли щось було “гаряче” то він не допомагав слідству”. Його вина там мінімальна. Його і інших соціалістів тоді витягнув з кримін. справи Мороз. А от нас не знайшлося кому витягнути – на політв’язнях хтось собі виборчу кампанію зробив!».

Дозволю собі не погодитись з Ігорем. Річ у тім, що саме покази Луценка стали ключовими – без них неможливо було висунути обвинувачення і, тим більше, направити справу до суду. Бо УНСОвців затримували не на місці «скоєння злочину», а за перебігом певного часу. Тож єдиним доказом їх причетності до «масових заворушень» була оперативна відеозйомка. Але на той час ще не існувало цифрових технологій чи програм розпізнавання людей на відеозаписах чи фотографіях (та й зараз таких програм, які гарантують 100% результат, немає). А зовнішня схожість персонажу відеозйомки з конкретною людиною не є підставою для висунення обвинувачення чи, тим більше, засудження особи. Тому юридично значущим доказом участі того ж Мазура в подіях 9 березня стала процедура впізнання: Юрій Луценко в приміщенні СБУ переглядав кадри оперативної відеозйомки, впізнавав людей, яких він особисто знав, і підписував протокол упізнання з фотографією «злочинця». Якби б Луценко не підписав такий протокол, усіх затриманих довелося б випускати.

Також не можу не зазначити, що в наступному слідчий Микола Герасименко, який допитував Юрія Віталійовича, зробив карколомну кар’єру й у 2007 році був призначений президентом Ющенком заступником голови СБУ, сам Луценко став міністром внутрішніх справ, а міліціонера Олександра Савченка, який у званні полковника відповідав у 2001 році за громадську безпеку в Києві та влаштовував облави на людей, що розмовляють українською мовою чи носять вишиванки, Юрій Віталійович, як тільки став міністром, зразу ж призначив начальником чи не найприбутковішого Департаменту державної служби охорони МВС України.

Що ж стосується учасників акції «Україна без Кучми», які були засуджені на підставі показів Луценка, то всі вони відбули призначене їм судом покарання й досі не реабілітовані.

Источник: Фейсбук автора